На головну Карта сайту Написати нам   Перейти до авторизаціїАвторизацiя
Українська Англійська
Радник юстицiї / «Радник юстиції» № 1 (8), лютий 2008 /

Зміст

 

 

РЕПРЕСОВАНІ ГЕНЕРАЛЬНІ ПРОКУРОРИ УРСР
 

Амонс А.І.,

Ветеран органів прокуратури,
член робочої групи Генеральної прокуратури України


Перш ніж торкнутися питання про діяльність прокуратури УРСР у радянський період хотілося б присвятити декілька рядків історії створення цього найважливішого державного органу, який майже протягом 70 років здійснював прокурорський нагляд за всіма державними органами на території УРСР, здійснював захист прав радянських громадян в Україні, будував свою діяльність на підставі Конституції - основного Закону соціалістичної держави.


В Україні за роки радянського правління відбувся унікальний прецедент репресій стосовно керівників прокуратури республіки. У відповідності з документальними даними всі сім прокурорів УРСР, які з 1925 року іменувалися Генеральними прокурорами республіки і посідали ці посади з дня створення прокуратури - 28 червня 1922 року, до початку Великих репресій 1937 року, піддалися в 1937-1938 роках нещадним політичним репресіям. Шестеро з них були розстріляні, а перший Генеральний прокурор УРСР - Микола Скрипник був доведений політичними акціями і тиском репресивних органів до самогубства.


Тобто, можна цілком обґрунтовано стверджувати, що всі Генеральні прокурори України, які займали ці посади до середини 1937 року, були знищені за політичними мотивами радянськими репресивними органами. Такого жахливого факту не було ні в одній з республік колишнього Радянського Союзу.


Саме тому хотілося б стисло висвітлити цей факт, присвятивши йому невеликий матеріал про перших радянських прокурорів в Україні, безвинно загиблих в роки піку сталінських репресій, і залишити навічно їх імена в історії прокуратури України.


Освітлюючи події тих років, доцільно торкнутися періоду встановлення радянської влади в Україні, коли Декретом Ради Народних Комісарів України від 19 лютого 1919 року були скасовані всі судові інстанції, у тому числі і ті, які виконували прокурорські функції ще з царських часів.


У березні 1919 року після ухвалення Конституції УРСР "Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УРСР" передбачалося, що вся повнота влади на території УРСР належить народним судам і радам народних суддів, революційним трибуналам, при яких функціонували народні слідчі, колегії обвинувачів, правозахисників і виконавці.


Декретом Ради Народних Комісарів України "Про юридичні відділи губернських, повітових і місцевих виконкомів" від 25 лютого 1919 року передбачалося утворення юридичних відділів при названих виконкомах. В їх функції входило ліквідація старих судових органів і виконання роботи із складання списків членів трибуналів, судових органів, народних засідателів, а також налагодження роботи нових судових органів і здійснення нагляду за їх діяльністю. Їм же ставилося в обов'язок проведення юридичних консультацій і складання окремих висновків для губвиконкомів. Юридичні відділи були безпосередньо підпорядковані Народному комісару юстиції.


Таким чином, з того часу органи прокурорського нагляду в УРСР були ліквідовані і така ситуація зберігалася до середини 1922 року. Проте, функції підтримання державного звинувачення в судах і здійснення вищого контролю за діяльністю державних органів у країні збереглися. Вони покладалися, певною мірою, на народного комісара юстиції, підлеглі йому юридичні відділи і колегії обвинувачів.


У цей період народними комісарами юстиції УРСР були Хмельницкий О.І. (з січня по квітень 1919 року),Лебединець М.М. (з квітня по серпень 1919 року), Терлецький Є.П. (з 1920 до середини 1921 року), Буздалин С.Ф. (з кінця 1921 по 1923 рік). Цим заслуженим державним діячам, що стояли біля витоків зародження правоохоронних органів УРСР, на превеликий жаль також не вдалося уникнути масових сталінських репресій.


Ліквідація радянською владою органів прокуратури, що здійснювали державний контроль за діяльністю державних і партійних органів, суспільних організацій, радянських громадян, армії і флоту, стала великою помилкою з боку радянського уряду. Зрозумівши це, після завершення громадянської війни в країні створювалася радянська прокуратура.


28 травня 1922 року постановою 3-ї сесії Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету РРФСР 9-го скликання було прийнято "Положення про прокурорський нагляд", яким передбачалося створення при Народному Комісаріаті юстиції Державної прокуратури. Подібний нормативний акт в подальшому був прийнятий і в Україні.


Так, 28 червня 1922 року Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом в Харкові затверджено "Положення про прокурорський нагляд на території УРСР". Воно передбачало створення у складі Народного Комісаріату юстиції Державної прокуратури, на яку покладалося здійснення нагляду за законністю діяльності всіх органів влади, господарських установ, суспільних і приватних організацій, приватних осіб шляхом порушення кримінальних справ стосовно винних і опротестовування виданих з порушенням законів ухвал. Положенням передбачалося прокурорам усіх рангів здійснювати безпосередній нагляд за діяльністю органів дізнання і слідства в галузі розкриття злочинів, за органами держполітуправління, проводити підтримання обвинувачення у суді, брати участь у цивільних процесах, а також проводити нагляд за правильністю утримання ув'язнених під вартою. За допомогою губернських і військових прокурорів передбачалося здійснювати державний контроль на підконтрольних їм територіях і в армії за дотриманням законів у межах республіки. ("Історія радянської прокуратури в найважливіших документах", Юрвидав, 1947 р., стор. 223-226.)


На підставі "Положення про прокурорський нагляд" в УРСР була створена Державна прокуратура, яка знаходилася у Харкові. Першим прокурором УРСР був призначений Микола Олексійович Скрипник, який прослужив на цьому посту до 25 березня 1927 року. Видатний державний діяч, невтомний революціонер, який з перших днів революції всі свої сили і знання віддавав побудові молодої держави робітників і селян та який 15 разів піддавався арештам за революційну діяльність, був засуджений до вищої міри покарання. Працюючи на самих відповідальних постах, він з липня 1921 року очолював наркомат внутрішніх справ, звідки був переведений на пост прокурора республіки. За допомогою підлеглих йому прокурорів і невичерпного ентузіазму йому вдалося в найкоротший строк створити прокуратуру УРСР, відновити законодавчу діяльність і забезпечити дотримання нового законодавства у всіх галузях державної, приватної, суспільної діяльності і, в першу чергу, на всіх державних підприємствах і установах. Це були роки розрухи після громадянської війни, роки жорстокої боротьби з розгулом злочинності, роки не тільки державної перебудови, але й забезпечення правоохоронними органами нормального функціонування всіх державних інституцій молодої республіки.


Микола Олексійович Скрипник народився 13 січня 1872 року на станції Ясинувата (нині місто у Донецькій області), вчився в Петербурзькому технологічному інституті, де з 1900 року брав участь в соціал-демократичному русі, працював у багатьох більшовицьких організаціях на території європейської частини Росії, за що неодноразово піддавався арештам. У цілому був засуджений царським судом до 34 років позбавлення волі, а потім - до розстрілу, який не був приведений до виконання. Після революції 1917 року знаходився на партійній роботі в Петербурзі, а з грудня 1917 року посідав пост народного секретаря праці УРСР. Потім був призначений народним секретарем торгівлі і промисловості, а з березня 1918 року до кінця квітня 1918 року був головою уряду радянської України. У 1919 році ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УРСР як комісар Державного контролю і Верховної соціальної інспекції. У 1921-1922 роках був народним комісаром внутрішніх справ, одночасно очолюючи Всеукраїнську комісію по історії Жовтневої революції і КП(б)У, а також головне архівне управління при Наркомі освіти. У 1922-1927 роках, як вже згадувалося, був народним комісаром юстиції і одночасно прокурором республіки.


У 1927-1933 роках Микола Олексійович очолював народний комісаріат освіти УРСР, одночасно був ди ректором Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), керував асоціацією істориків, був секретарем ВУАН. В лютому 1933 року він залишає пост наркома освіти і переходить на пост голови держплану УРСР і заступника голови РНК УРСР. У ці ж роки радянськими репресивними органами йому було висунуте безпідставне звинувачення в націоналізмі, під тиском якого М.О. Скрипник покінчив життя самогубством.

 

(Юридична енциклопедія, т.5, П-С, 2003 р., стор. 736)

 

5 березня 1927 року Генерального прокурора УРСР Миколу Олексійовича Скрипника змінив на цій посаді Василь Іванович Порайко, який протягом трьох років продовжував його роботу по зміцненню органів прокуратури України. В ці непрості роки він, як досвідчений юрист з вищою юридичною освітою, що пропрацював немало часу на відповідальних партійних і державних постах, упевнено керував прокуратурою республіки. В цей період відбувається реформування правоохоронних органів. З 1 жовтня 1928 року слідчі органи - народні слідчі, старші слідчі і слідчі по найважливіших справах Верховного Суду УРСР передаються в структуру прокуратури.


11 вересня 1929 року ВУЦВК і РНК приймають нове Положення про судочинство, яке вводиться в дію з 1 грудня. Згідно йому слідчий апарат безпосередньо підпорядковується прокуратурі в адміністративному і оперативному планах, вводиться інститут громадських обвинувачів. В цілому відбувається централізація слідчо-прокурорських кадрів і проводяться заходи щодо подальшого зміцнення радянського законодавства. З літа 1930 року згідно постанови ВУЦВК і РНК УРСР відбувається нова адміністративно-територіальна реорганізація республіки, яка в значній мірі торкнулася і органів прокуратури.


Зупиняючись на життєвому шляху Василя Івановича Порайка, слід зазначити, що народився він 12 жовтня 1888 року в селі Гирло Снятинського повіту колишньої Західної Галиції (Польща) в селянській сім'ї. Після закінчення сільської школи і гімназії поступив на юридичний факультет Львівського університету, який успішно закінчив у 1914 році. Потім служив в австрійській армії рядовим, був у російському полоні. З 1908 по 1914 роки був членом української радикально- демократичної партії ( УРДП ), а в 1918 році став членом ВКП (б). Працював головою Астраханського губсовнарюста, а з квітня 1920 року був уповноваженим по реорганізації Галицької армії. У 1920 - 1923 роках обирався головою Полтавського і Вінницького губвиконкомів, членом ВУЦВК. Потім посідав пости голови Укркустароб'єднання і Укрсільбанку. З 5 лютого 1927 року по 9 вересня 1930 року працював Народним комісаром юстиції і Генеральним прокурором УРСР. В подальші роки був секретарем ЦК КП(б)У і заступником голови раднаркому УРСР.


13 серпня 1937 року В.І. Порайко був заарештований співробітниками УДБ НКВС УРСР без санкції прокурора, як активний учасник української антирадянської націоналістичної організації і взятий під варту з поміщенням у спецкорпус київської в'язниці.


Матеріали архівно-кримінальної справи свідчать, що вже на другий день йому було висунуте звинувачення за ст. ст. 54-8, 54-11 КК УРСР, як одному з керівників антирадянської націоналістичної організації, діяльність якої була направлена на відторгнення України від СРСР У матеріалах кримінальної справи, окрім нічим не підтверджених заяв звинувачених за іншими аналогічними справами, немає ніяких доказів його вини. Проте ці обставини не бентежили працівників НКВС, які на підставі сфальсифікованих матеріалів підготували обвинувальний висновок, затверджений помічником прокурора СРСР, який разом із справою був направлений для судового розгляду.


У суді колишній Генеральний прокурор України був вимушений все ж таки частково визнати свою вину, проте наполегливо заперечував факти практичної діяльності у складі контрреволюційної організації. Того ж дня - 24 жовтня 1937 року він був засуджений виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР за ст.ст. 54-1"а", 54-8, 54-11 УК УРСР до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна. Вирок був негайно приведений у виконання в тюремному підвалі київської в'язниці в ніч на 25 жовтня 1937 року. В ту ж ніч тіло розстріляного Генерального прокурора України разом з тілами інших засуджених до розстрілу людей було таємно вивезене в Биківнянській ліс і зарите в одній з численних могил на спецділянці НКВС.


Лише через 20 років після цих трагічних подій Василь Іванович Порайко був посмертно реабілітований на підставі Постанови військової колегії Верховного Суду СРСР від 26 березня 1957 року.

 

(Архів СБУ, с. №- 40215 фп, (№ 953802), т.1, л.д.6, 22, 144-146.)


Василь Васильович Поляков - радянський державний і партійний діяч; у вересні 1930 року був призначений на пост Генерального прокурора УРСР, змінивши на цій посаді Василя Івановича Порайка.


Його діяльність на посту Генерального прокурора продовжилася до червня 1933 року. Ці непрості роки побудови соціалістичного суспільства, пов'язані із знищенням куркульства як класу, примусовою організацією колгоспів, запеклою боротьбою з селянством і одноосібниками, будівництвом нових економічних потужностей в республіці і виконанням п'ятирічного плану на фоні жахливого голодомору, були надважкими для його прокурорської роботи.

 

Мабуть зовсім не випадково на місце висококваліфікованого і досвідченого юриста з вищою юридичною освітою був призначений простий робітник без відповідної освіти, але з великим більшовицьким гартом, який у той час покірно і точно виконував всі вимоги сталінського керівництва.


В таких непростих умовах значних і не завжди вдалих структурних перетворень, не говорячи вже про політичну ситуацію в республіці, Василю Васильовичу Полякову було дуже не просто працювати на посту Генерального прокурора УРСР.


Описуючи його трудову діяльність, не можна не зупинитися на біографії Василя Васильовича, який народився в 1893 році в м. Людвіне Західної області ( РРФСР) у робочій сім'ї. Після закінчення двокласного училища з 12 років він працює на заводі, потім трудиться на підприємствах Петербурга і Харкова. Після лютневої революції 1917 року знаходиться на партійних і господарських посадах у Брянській і Харківській губерніях. З жовтня 1922 року він стає головою Харківського правління "Южмаштрест", членом оргбюро ЦК КП (б)У У вересні 1930 року призначається на пост Народного комісара юстиції і Генерального прокурора республіки, який займає до 14 червня 1933 року. Потім він продовжує працювати в партійних органах, а з січня 1935 року посідає посаду наркома комунального господарства УРСР, з червня 1937 року є кандидатом в члени ЦК КП(б)У.


Займаючи відповідальну посаду, Василь Васильович з оптимізмом ставився до політичних подій в СРСР Він був впевненим у своєму майбутньому, озираючись насвою бездоганну і сумлінну роботу у всіх державних і партійних органах. Проте, несподіваний арешт органами НКВС УРСР влітку 1937 року різко змінили його життя. Буквально за декілька годин з процвітаючого партійного і радянського державного діяча він за примхою органів НКВС перетворився на заклятого ворога радянського народу, якого привезли в тюремну камеру і звинуватили в найнеймовірніших державних злочинах.


19 листопада 1937 року колишній Генеральний прокурор УРСР був засуджений у Києві виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР за ст.ст. 54-8, 54-11 УК УРСР до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією особисто йому належного майна. У ту ж ніч його розстріляли в тюремній камері як ворога народу, якому він бездоганно служив всі ці роки.


Його труп вночі був вивезений на спеціальну ділянку НКВС УРСР у селища Биковня і таємно похований в одній із заздалегідь викопаних ям. Так закінчилося життя ще одного Генерального прокурора України, якого сталінський режим зарахував до самих небезпечних державних злочинців.


Тільки в період хрущовської "відлиги" його архівно-кримінальна справа за клопотанням рідних була переглянута органами прокуратури і на підставі Визначення військової колегії Верховного Суду Союзу РСР від 04.08.1956 року Василь Васильович Поляков посмертно реабілітований.

 

(Архів СБУ, д. № 49724.)


Наступним Генеральним прокурором УРСР, призначеним на цей пост за рішенням ВУЦВК під головуванням Г. Петровського, був Михайло Васильович Михайлик.


Досвідчений юрист з багаторічним стажем прокурорської роботи він у складній політичній ситуації очолив Генеральну прокуратуру УРСР.


Становище в країні було вкрай напруженим. Органи ДПУ УРСР (пізніше органи НКВС) проводили нещадну боротьбу з партійними функціонерами, які раніше перебували в інших партіях, вихідцями з самих різних буржуазних прошарків, особами, які з тих або інших причин раніше підтримували інші партії або виступали з критичними зауваженнями щодо діяльності радянського уряду і його партійного керівництва. По країні прокотилася хвиля необґрунтованих арештів політичних і державних діячів. Проходили відкриті процеси над самими різними особами, звинуваченими в здійсненні тяжких державних злочинів. Саме в 1933 році на одному з таких процесів у справі "Спілки визволення України" державним обвинувачем виступав М.В. Михайлик. Від імені держави він затаврував ганьбою групу відомих політичних діячів, звинувачених в здійсненні державних злочинів.


Після вступу на пост Генерального прокурора України, Михайлику довелося не тільки підтримувати різні обвинувачення, але і займатися самими актуальними питаннями, пов'язаними з функціонуванням органів прокуратури УРСР, її перебудовою і успішною діяльністю як самого найвищого державного органу, що здійснює нагляд за діяльністю всіх державних органів і установ.


Не слід забувати, що саме в цей час проходить ряд істотних змін і в структурі самої прокуратури. Так, згідно постанови ЦИК і СНК СРСР від 20 червня 1933 року, з метою посилення соцзаконності і охорони суспільної власності 19 грудня 1933 року була утворена прокуратура СРСР, на яку покладено керівництво діяльністю органів прокуратур радянських республік. (СЗ СРСР, 1934 г №1, с.2-3.)


Відповідно до цього прокуратуру Верховного суду СРСР ліквідовано, а Генеральний прокурор УРСР вже підпорядковується безпосередньо прокурору СРСР одночасно як Народний комісар юстиції і як член уряду ВУЦВК.


З метою поліпшення прокурорського нагляду, зміцнення соціалістичної законності і посилення органів прокуратури на підставі постанови ВУЦИК від 21 березня 1934 року у всіх районах УРСР утворюються районні прокуратури, очолювані райпрокурорами.


Описуючи життєвий шлях Михайла Васильовича Михайлика, необхідно відзначити, що народився він у 1889 році в селі Олександрівка на Донеччині. З 1905 по 1908 роки був членом РСДРП. У 1916 році закінчив юридичний факультет Харківського університету, після чого до 1918 року проходив військову службу в царській армії. Потім працював у Москві. У лютому 1919 року вступив до ВКП (б), став членом Київського ревкому. Потім займав посади на партійній роботі і військовій службі в Києві, Чернігові, Житомирі і Бердянську. У1920 році був помічником командуючого Галицькою Червоною армією. З липня 1920 року був головою Київського губернського трибуналу, а в 1921 році переходить працювати київським губернським прокурором. З 1 липня 1922 року по березень 1925 року знаходиться на посту окружного прокурора Київської області.


В квітні 1925 року Михайло Васильович йде працювати в суд і до лютого 1926 року він посідає посаду Голови Верховного Суду УРСР. Потім він повертається до органів прокуратури і з 1926 по 1930 роки працює на посту старшого помічника, а потім заступника наркома юстиції і Генерального прокурора УРСР. З 14 червня 1933 по 17 грудня 1935 року він - нарком юстиції і Генеральний прокурор УРСР. Після звільнення з прокуратури займає посаду голови споживспілки Донецької області.


Його трудова діяльність закінчилася вранці 5 жовтня 1936 року, коли Михайло Васильович був заарештований у себе на квартирі співробітниками органів НКВС УРСР і взятий під варту в київську в'язницю, де знаходився до закінчення слідства. Звинувачувався він, як один з керівників контрреволюційної троцькістської організації, яка нібито діяла в Україні. Крім нього, були заарештовані близько 60 видатних партійних і державних працівників радянських органів. Серед них було і декілька юристів, у тому числі і колишніх прокурорів.


Після п'ятимісячного утримання під вартою і завершення слідства в складі великої групи обвинувачених за однією справою, він 3 березня 1937 року був етапований з київської в'язниці до Москви. Після затвердження обвинувального висновку і вручення її копії Михайлу Васильовичу наступного дня - 9 березня 1937 року - його справа була розглянута на закритому судовому засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з його головою - сумнозвісним військюристом В.В.Ульріхом.


Судовий розгляд, який проводився відданим прибічником І.В. Сталіна, був коротким, а сам вирок, підготований заздалегідь, суворим. Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік суд засудив ко-лишнього Генерального прокурора України за контрреволюційну, диверсійну і троцькістську діяльність, якою звісно він ніколи не займався, до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією особистого майна. В ту ж ніч, згідно розпорядження В.В. Ульріха, Михайло Васильович був розстріляний у московській в'язниці разом з великою групою "особливо небезпечних державних злочинців", засуджених напередодні, і через декілька годин вивезений і таємно похований на міському кладовищі.


Майже через 20 років за заявою родичів його справа була переглянута військовою колегією Верховного Суду СРСР і закрита за відсутністю складу злочину. Сам М.В. Михайлик посмертно реабілітований.


(Архів СБУ, д. № 48387 фп, л.д. 83-92 )


Відразу ж після звільнення з поста Генерального прокурора УРСР М.В. Михайлика, 17 грудня 1935 року Народним комісаром юстиції і Генеральним прокурором УРСР був призначений Кисельов Аркадій Леонтійович (Кеслер Арон Лазаревич), людина, яка не мала ніякого відношення до правоохоронних органів, тим більше до органів прокуратури. Попередній Генеральний прокурор, як досвідчений і висококваліфікований юрист, не влаштовував радянське партійне керівництво і на зміну йому знову був призначений відданий партії і сталінському керівництву виходець з робочого класу, досвідчений більшовик, який добре себе зарекомендував на партійній і керівній роботі.


Кисельов Аркадій Леонтійович народився 17 вересня 1880 року в Києві, де проживав останнім часом у квартирі 19 по вул. Інституцькій 40. Виходець з робочої сім'ї. Після закінчення двокласного училища з 12 років працював учнем слюсаря в майстерні. Потім до 1903 року працював слюсарем-інструментальником і робітником на різних заводах у Києві. З 1902 року -член партії. У 1904 році виїхав за кордон і до 1917 року проживав в еміграції, підтримуючи тісні зв'язки з членами РСДРП і організацією Троцького. У серпні 1917 року у складі групи однопартійців разом з Троцьким і Бухаріним повернувся до Росії, а потім і в Україну, де брав активну участь в революційному русі. З 1918 по 1921роки знаходився на партійній роботі в РСЧА. З 1922 по 1930 роки працював у Челябінську заступником керівника Челябінських копалень, а після повернення на Донеччину - керівником на різних рудниках. У 1930 році посідає посаду секретаря ЦКК КП (б) У, народного комісара постачання, а з 17 січня по 5 вересня 1936 року працює Народним комісаром юстиції і Генеральним прокурором УРСР. Потім він знову йде на партійну роботу і призначається на пост секретаря партколегії комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б) і відповідальним секретарем ЦВК УРСР.


На 58 році життя багаторічна бездоганна робота досвідченого партійця несподівано обривається непередбаченим арештом, який стався 15 квітня 1938 року з санкції військового прокурора Калошина. Аркадій Леонтійович був заарештований рано вранці в своїй квартирі співробітниками органів НКВС УРСР на підставі ордера № 8, підписаного наркомом внутрішніх справ УРСР, після чого в квартирі проводитися ретельний обшук, який практично не дав ніяких результатів.


Напередодні, 14 квітня оперуповноваженим 4-го відділу УДБ НКВС УРСР Кульгавим порушується кримінальна справа на колишнього Генерального прокурора УРСР Кисельова А.Л. за підозрою у скоєнні злочинів, передбачених статтями 54-10, 54-11 УК УРСР, як на активного учасника контрреволюційної організації правих. Наступного дня його взяли під варту з переведенням у спецкорпус київської в'язниці, звідки йому вже не судилося вийти.


П'ятимісячне безперервне перебування в тюремній камері, багатогодинні нічні допити із застосуванням психічного і фізичного насильства, безмежна активність оперативних працівників НКВС зробили свою чорну справу. Аркадій Леонтійович вимушений був підписати раніше сфальсифіковані протоколи допитів, визнати себе винним у здійсненні важких державних злочинів, яких не скоював, визнати участь в контрреволюційній діяльності багатьох своїх знайомих по роботі в партійних і державних органах.


21 вересня 1938 року заступником начальника 1-го відділення 4-го відділу УДБ НКВС УРСР лейтенантом держбезпеки Дрібинським був підготовлений обвинувальний висновок, затверджений народним комісаром внутрішніх справ УРСР комісаром держбезпеки 3-го рангу Успенським і помічником Головного військового прокурора РККА бригвійськюристом Калугіним. Із змісту цього документа видно, що НКВС УРСР розкрила і ліквідувала антирадянську право-троцькістську організацію, що ставила своєю основною задачею боротьбу з ВКП (б), радянським урядом і встановлення фашистського ладу в країні. Одним з активних учасників цієї організації був названий Кисельов Аркадій Леонтійович.


Наведені працівниками НКВС епізоди злочинних діянь опального Генерального прокурора УРСР вражають. У вину йому ставилося все, що тільки можна було вигадати з тим, щоб дискредитувати трудову діяльність досвідченого та заслуженого партійного і державного діяча.


Так, Аркадій Леонтійович Кисельов звинувачувався в тому, що, будучи наркомом юстиції і Генеральним прокурором УРСР, а потім секретарем партколегії комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б) і відповідальним секретарем ЦВК УРСР, він в той же час був активним учасником право-троцькістської терористичної організації, був пов'язаний безпосередньо з Троцьким, Бухаріним і Дейчем. Кисельов нібито знав про створення союзного право-троцькістського центру на чолі з П'ятаковим, Риковим і Томським і про те, що право-троцькістський центр у своїй боротьбі проти ВКП (б) і радянського уряду був пов'язаний з правими кругами Польщі і Німеччини. Крім того, згідно обвинувачення, він мав зв'язок з керівником антирадянського підпілля в Україні Косіором і особисто проводив велику роботу по збереженню контрреволюційних кадрів в партії і по виключенню з неї чесних комуністів, тобто вчинив злочини, передбачені ст. ст. 54-8, 54-11 КК УРСР. Кисельов Аркадій Леонтійович, він же Кеслер Арон Лазаревич, підлягав суду військової колегії Верховного Суду СРСР згідно із законом від 01.12.1934 року.


Матеріали цієї кримінальної справи були терміново розглянуті 21 вересня 1938 року на підготовчому засіданні виїзної сесії військової колегії Верховного Суду СРСР, постійно працюючої в Києві, і призначені до слухання наступного дня.


О 9 годині ЗО хвилин 22 вересня 1938 року виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням дивійськюриста А.М. Орлова було розпочате слухання справи Аркадія Леонтійовича Кисельова, яке за декілька хвилин вдалося і завершити. Згідно ухваленому вироку, оголошеному в залі судового засідання, засуджений за ст.ст. 54-8, 54-11 КК УРСР колишній Генеральний прокурор УРСР підлягав розстрілу з конфіскацією майна, як активний учасник антирадянської право-троцькістської організації.


В ту ж ніч, в київській в'язниці вирок був приведений у виконання і труп розстріляного серед декількох десятків тіл знищених людей, яких спіткала подібна доля, був таємно похований на спецділянці Київського УНКВС у Биківнянському лісі на території 19-20 кварталів Дніпровського лісництва.


Весною 1955 року за клопотанням дружини репресованого прокурора його кримінальна справа була пе-реглянута і за визначенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 19 травня 1956 року безвинно розстріляний А.Л. Кисельов був посмертно реабілітований.

 

(Архів СБУ, т.1 № 49854 ф.п., л.д.11, 21, 133.)


Так закінчилася доля ще одного Генерального прокурора УРСР, революціонера, більшовика, який безмірно вірив у революційні ідеали, у безгрішність сталінського керівництва і правильність шляху до побудови соціалістичного суспільства в СРСР.


За робітником-більшовиком, який на посаді Генерального прокурора УРСР також не влаштував сталінське партійне керівництво і не зміг виконувати всі його політичні вимоги, на місце, що звільнилося, 5 вересня 1936 року був призначений досвідчений прокурор з багаторічним стажем роботи, працюючий до цього головою Верховного Суду УРСР Г.А. Железногорський, який тоді посів пост Генерального прокурора УРСР і був першим Генеральним прокурором, що не суміщав дві найбільш відповідальні державні посади.


Григорій Абрамович Железногорський (Айзенберг) народився в 1896 році в м. Тараща Київській області у сім'ї службовців. У 1916 році закінчив Білоцерківську гімназію, а потім вчився на юридичному факультеті університету, колишній лівий есер. У 1917 році очолював 11-й комітет повіту. У 1918 році став головою Білоцерківської ради робочих і селянських депутатів. У 1919 році вступає до членів ВКП (б). З цього ж часу починає працювати в органах юстиції на посаді завідуючого слідчим підвідділом, а потім верховним слідчим України. З 1922 по 1925 роки посідає посаду Харківського губернського прокурора. У вересні 1926 року призначається на посаду прокурора ГПУ, а в подальшому переходить в прокуратуру республіки, де з 1930 по 1932 роки займає посаду помічника Генерального прокурора УРСР. З 1932 по травень 1934 року посідає посаду прокурора по спецсправах ГПУ в прокуратурі республіки. В цей же період був членом Особливої наради при Колегії ГПУ УРСР, причетний до масових репресій даного позасудового органу.


На початку травня 1934 року переходить у Верховний суд УРСР на посаду голови. 1 вересня 1936 року Григорій Абрамович повертається в прокуратуру республіки і 5 вересня призначається Генеральним прокурором УРСР. 20 серпня 1937 року згідно наказу № 407 прокурора СРСР він звільняється із займаної посади, а потім зовсім звільняється з органів прокуратури. Член комісії по розробці Конституції, делегат 10-12 з'їздів КП (б) У.


В подальшому працював на посаді юрисконсульта наркомторгу УРСР. Заарештований 25 квітня 1938 року співробітниками органів УДБ НКВС УРСР у Києві і взятий під варту в спецкорпус внутрішньої в'язниці, де й перебував до закінчення слідства. Згідно обвинувального висновку, сфабрикованого співробітниками НКВС, звинувачувався як активний учасник лівоесерівської організації, який мав зв'язок з правотроцькістами і входив до керівного ядра правотроцькістського підпілля в Україні. З 1934 року нібито мав зв'язок з керівником антирадянського підпілля в Україні Косіором, за завданням якого проводив підривну роботу в органах прокуратури і брав участь у підготовці терористичного акту проти Сталіна, одночасно будучи агентом польських розвідувальних органів. Засуджений 22 вересня 1938 року виїзною сесією військовій колегії Верховного Суду СРСР у Києві на підставі ст. ст. 54-1 "а", 54-8, 54-11 УК УРСР до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна.


У ніч з 22 на 23 вересеня 1938 року Г.А. Железно-горський був розстріляний у тюремному підвалі в числі осіб, засуджених цього дня до вищої міри покарання. Його тіло вивезено з в'язниці і таємно поховано тією ж ночі на території 19-20 кварталів Дніпровського лісництва у селі Биковня на околиці Києва.


За заявою рідних його справа була переглянута і на підставі рішення військової колегії Верховного Суду СРСР від 25 травня 1957 року Г.А. Железногорский посмертно реабілітований.


У 1989 році відмовлено в посмертній партійній реабілітації Железногорського (Айзенберга) Григорія Абрамовича, оскільки в 1930-1934 роках, будучи членом Особливої наради при Колегії ГПУ УРСР, він був безпосереднім учасником масових репресій в Україні. Проте з матеріалів кримінальної справи Железногорського видно, що він сам і підлеглі йому прокурори були проти каральних акцій, які проводились органами ГПУ відносно заарештованих за політичними мотивами людей і всіляко прагнули послабити їх покарання, безпосередньо виступали проти каральної політики органів ГПУ в Україні. (Архів СБУ, д. № 43197 фп, л.д.6, 245-246, 334.)


Характеризуючи діяльність прокуратури УРСР в період радянського правління в Україні з моменту її створення (28 червня 1922 року) до вересня 1937 року, можна з упевненістю констатувати, що всі Генеральні прокурори УРСР, послідовно займаючи ці пости в період великих репресій 1937-1938 років, були репресовані і розстріляні на підставі сфальсифікованих кримінальних справ за звинуваченням в особливо небезпечних державних злочинах:


Скрипник Микола Олексійович перебував на посаді Генерального прокурора УРСР з 28.06.1922 по 25.03.1927 роки. ( Покінчив життя самогубством у 1933 році).


Порайко Василь Іванович - з 05.02.1927 по 09.09.1930 рік. (Зарештований 13.08.1937 року, розстріляний 25.10.1937 року в Києві, похований у Биківні.)


Поляков Василь Васильович - з 09.09.1930 року по 14.06.1933 рік. (Заарештований - влітку 1937 року, розстріляний 19.11.1937 року в Києві, похований у Биківні.)


Михайлик Михайло Васильович - з 14.06.1933 по 17.12.1935 рік. (Заарештований - 05.10.1936 року, розстріляний 09.03.1937 року у Москві, похований на міському кладовищі.)


Кисельов Аркадій Леонтійович - з 17.01.1936 по 05.09.1936 рік. (Заарештований - 15.04.1938 року, розстріляний 22.09.1938 року в Києві, похований у Биківні.)


Железногорський Григорій Абрамович - з 05.09.1936по 20.08.1937 року. (Заарештований - 25.04.1937 року, розстріляний 22.09.1938 року в Києві, похований у Биківні.)


Восени 2006 і 2007 років на колишній території спецділянки НКВС УРСР, а нині території Меморіаль- ного комплексу "Биківнянські могили", вперше було проведене урочисте перепоховання останків репресованих сталінським режимом і розстріляних у київських тюрмах радянських громадян.

 

Серед них було немало прокурорсько-слідчих працівників, в тому числі і вище названі Генеральні прокурори УРСР. Тільки через 70 років їх перепоховали за християнськими звичаями в трунах з відспівуванням і військовими почестями, визначивши місце їх вічного спокою в братській могилі поруч з раніше знайденими останками жертв політичних репресій в Україні. Це поховання увічнено постаментом з написом "Вічна пам'ять" і великим надмогильним хрестом.


Всі ці люди давно реабілітовані, але до цього часу про їх долі і місця поховання широкому загалу було нічого невідомо. Хотілося б, щоб не тільки факт самої реабілітації залишився у документах архівів і у родичів, але й щоб сучасне покоління громадян України добре знало свою, не так вже і далеку історію, а працівники прокурорсько-слідчих органів не забували через які труднощі в період побудови соціалістичного суспільства пройшли їх попередники.


Давайте завжди пам'ятати про жахливу долю низки колишніх Генеральних прокурорів УРСР, про їх місце поховання і про те, чому до цього часу нам нічого про це не було невідомо. Прикро, але до цього часу немає ніяких пам'ятних знаків і пам'ятників цим людям, які віддали своє життя в період сталінських репресій за розвиток демократичного суспільства в Україні і за те, що вони не були згодними з методами радянського правління в УРСР, з політикою радянського керівництва і намагалися протистояти цим незаконним репресіям. Хочеться вірити, що ця несправедливість зусиллями Генеральної прокуратури України та Української асоціації прокурорів буде виправлена вже найближчим часом.

 

 


 

 

Перейти до розділу

2008 - 2024 Українська асоцiацiя прокурорiв. Усi права захищено.