В рамках визначених для нього функцій, він через своїх посадовців здійснював на Україні контроль за законністю дій і рішень державних установ. Таким чином, відлік історії прокуратури України необхідно вести з 16 травня 1722 року, тобто з моменту, коли розпочалася діяльність цього державного органу на території України, незалежно від того, чи була вона на той час самостійною державою, чи колонією у складі Російської, а потім Совєтської імперій. Визначальним тут є сам факт утворення і дії цієї важливої державно-правової інституції, а не її різновид і підпорядкованість. В противному разі ми можемо дійти до заперечення факту народження переважної більшості громадян України в радянський період і оголошення дат їхнього народження тільки після 1990 року. Але ж цього ніколи не може статися.

Якщо датою утворення прокуратури України вважати 1 грудня 1991 року, то тоді й відлік часу появи самої України у світовій історії слід відраховувати не з часів Трипільської (праукраїнської) культури, що обіймає новокам'яну, бронзову і початок залізної доби, а з 16 липня 1990 року.

Народившись 16 травня 1722 року, прокуратура України пройшла через декілька переломних епох - абсолютизм, капіталізм, революції, громадянську і Вітчизняну війни, тоталітаризм і національне відродження. Кожна епоха зі зміною ритму та стилю життя, політичного устрою ставила перед українцями нові завдання, але жодного разу не поставало питання про ліквідацію прокуратури, як неефективного і недієздатного державно-правового інституту.

Вона завжди була потрібна державі і суспільству. Як у будь-якій діяльності траплялися поразки і невдачі, але в цілому вона завжди повністю виправдовувала довіру суспільства. Життя довжиною майже у три століття, хай із суттєвими помилками в роботі, обумовленими тяжкими історичними періодами, говорить багато про що. У прокуратури України є своя історія, своє обличчя, своя пам'ять і значний доробок. Вона належить до таких важливих державних установ про які не сперечаються, хороші вони чи ні. Головне - необхідні. Без доробку "старої" прокуратури не було б на авансцені й сучасної. А раз так, то й дату її народження слід відраховувати з 16 травня 1722 року. У зв'язку з цим, точка зору відносно того, що прокурорські установи, які функціонували понад 300 років на українських землях "не можна вважати суто українськими, а відтак не можна вести з тих часів і відлік історії прокуратури України" (4) є дуже сумнівною. "Чужі" державні установи не можуть так довго функціонувати на неприродному для них ґрунті, а потім ще й успадковуватися державами після здобуття незалежності.

Моральна сторона вказаної проблеми теж вимагає історичної справедливості. Ми зобов'язані високо цінувати здобутки наших співвітчизників, яким довелося працювати прокурорами і слідчими в надзвичайно складних умовах минулого. Нащадки не мають права розвіювати по вітру надбання попередніх поколінь. Це тим більш важливо, що у всі часи переважна більшість прокурорських працівників свято зберігала професійну мораль, суспільну відповідальність, чистоту поведінки і дій. В умовах відновлення незалежності й розбудови суверенної держави ми повинні вміло використовувати накопичений за довгі століття позитивний досвід прокурорської діяльності по зміцненню законності і правопорядку. Минуле ніколи не може бути засобом відповідальності за недоліки сучасності.

І накінець, збереження історичної пам'яті не можливе без врахування спадковості поколінь. У цивілізованому світі цьому питанню завжди приділяється особлива увага. Колись В. Вернадський висунув гіпотезу, у яку сам сильно вірив: навколо Землі існує так звана ноосфера, де сконцентровані духовні та інтелектуальні досягнення усіх поколінь, які колись жили на нашій планеті. Вважаю, що в чомусь це припущення великого вченого можна у повній мірі застосовувати й до прокурорських працівників України усіх поколінь, починаючи з 16 травня 1722 року й до нашого часу. Особисто я добре знав практично всіх працівників центрального апарату прокуратури України та апарату прокуратури Харківської області 60-х - 80-х років минулого століття. Не дивлячись на застійні часи, це були колективи талановитих, міцних, непідкупних і відданих своїй справі професіоналів. Керували вказаними колективами такі надзвичайно обдаровані особистості як Ф.К. Глух та І.Г Цесаренко. Ми навчалися в них мудрості та умілості, у тому числі й працювати серед небезпечних рифів партійного "патронату", зберігаючи при цьому високу моральність і прокурорську принциповість при прийнятті відповідальних рішень. Ніхто із нас не мав права і навіть боявся, не відреагувати на усне чи письмове звернення громадянина або повідомлення газетної публікації про будь-яке порушення закону. Це була якісна професійна школа і я радий, що пройшов її у той час. Дуже шкода, що багато чого ми сьогодні з неї втратили.

Немало води збігло з тих пір, і багатьох, кого я знав і поважав, вже немає серед нас, але незрячий дух їх в органах прокуратури вже незалежної України, упевнений, зостався назавжди. Хоч вони й були дітьми своєї епохи і свого часу, але завжди усвідомлювали повну відповідальність за гідне виконання свого професійного обов'язку і віддано служили його величності -Закону. Багато з них загинули на прокурорському посту, а також під час Вітчизняної війни та в застінках КДБ. Деякі з них навіки прославили рідну Україну. В першу чергу це стосується легендарного прокурора України, а потім прокурора СРСР Р.А. Руденка, який на Нюрнбергському процесі проти керівників фашистського Рейху виконував надзвичайно відповідальну роль - виступав головним державним обвинувачем.

Час іде вперед, змінюються реалії, але історія, моральність, кращі традиції і пам'ять залишаються на-завжди. Щоб прокурорські працівники на стали "Иванами не помнящими своего родства", День працівників прокуратури необхідно щорічно святкувати на Україні тільки 16 травня.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. О.І. Шинальський. Запрошення до дискусії щодо доцільності зміни дати Дня працівників про-куратури. - Радник юстиції. - 2007. - № 1. - С. 3.
2. Ю. Шемшученко, Г. Мурашин. До питання про День працівників прокуратури. - Вісник академії прокуратури України. - 2007. - № 1. - С. 12-15.
3. Д.С. Лихачев. Нельзя уйти от самих себя. -Новый мир. -1994. - №6.
4. Ю. Шемшученко, Г. Мурашин. Вказ. праця, с. 13.