Сегедін В.Б. старший радник юстиції старший викладач Інституту підвищення кваліфікації кадрів Академії прокуратури України

Серед завдань забезпечення додержання і правильного застосування законів в Україні, покладених на Прокуратуру України статтею 121 Конституції України і статтею 1 Закону України "Про прокуратуру", на перше місце не випадково поставлено забезпечення законності саме у кримінальному судочинстві, бо саме тут порушення наносять найбільшої шкоди правам і законним інтересам громадян. При цьому саме прокурору відведено ключову роль в охороні прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у досудовому слідстві. Виконання покладених на прокурора задач ускладнюється недосконалістю самого кримінально-процесуального законодавства, яке не забезпечує повною мірою додержання гарантованих Конституцією України прав, основних свобод та обов'язків людини і громадянина. Найбільш скривдженою стороною у кримінальному процесі є потерпілий. Державні органи залишається байдужими до його болів. При цьому вважається, що, засудивши правопорушника, держава, тим самим відновлює права потерпілого. Навіть у тих випадках, коли заявлені потерпілим у цивільному позові у кримінальній справі вимоги задовольняються, поза межами уваги суду, як правило, залишаються засоби і терміни виконання вироку у цій частині. І, в усякому разі, поза увагою суддів, прокурорів, слідчих залишається емоційна сфера сприйняття злочину потерпілим (відчуття незахищеності, образи, гніву). Як наслідок, навіть за умов найсприятливішого ходу розслідування і судового розгляду кримінальної справи, потерпілий не перестає відчувати себе незахищеною жертвою. Один відомий норвезький вчений Нільс Крісті, образно порівняв роль потерпілого у кримінальному судочинстві з роллю спускового гачка. З іншого боку кримінальний процес в Україні, як і у більшості інших країн, побудований таким чином, що держава зобов'язана доводити подію вчинення злочину, а справа правопорушника - захищатися від обвинувачення. Підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюється положення статті 66 Кримінального кодексу України про те, що щире каяття і добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди розглядатимуться судом як обставини, які пом'якшуватимуть покарання. Однак весь кримінальний процес побудований на протистоянні правопорушника не тільки прокурору, який виступає як обвинувач у справі, але й потерпілому, а основні процесуальні права правопорушника зводяться до захисту від пред'явленого обвинувачення. Як наслідок, нерідко засуджений злочинець вважає себе жертвою правосуддя.

Вирішення зазначеної проблеми кримінального правосуддя видатні українські правознавці Костицький М.В. і Маляренко В.Т. вбачають у введенні примату прав людини в судове право, забезпечення рівності сторін у суді та посилення статусу потерпілого шляхом запровадження відновного правосуддя, що має на меті урівноваження інтересів жертви і суспільства з не-обхідністю соціальної реінтеграції злочинця за активної участі усіх сторін, втягнутих у процес правосуддя.

Україна не має іншої перспективи ефективного і гармонійного розвитку суспільних відносин, а, отже, і правовідносин, ніж той шлях, яким просуваються інші держави розвинутої демократії. У даному контексті йдеться і про впровадження відновного правосуддя. Тож маємо глибоко і критично вивчати накопичений власний і закордонний досвід такого розвитку і творчо пристосовувати його з урахуванням історичних особливостей і реалій сьогодення.

В основі відновного (від лат. restitutio - відновлення) правосуддя, лежить підхід, орієнтований на надання можливості сторонам конфлікту і громаді самим впоратися із наслідками злочину. Сутність його, як вона визначена американським кримінологом Говардом Зером, полягає у пошуку шляхів до того, щоб при повній повазі до влади закону і захисту прав людини, розширюючи можливості традиційного кримінального процесу, надати офіційному правосуддю відновного характеру за рахунок використання медіації (програми примирення потерпілих і правопорушників), як способу вирішення кримінальних ситуацій, сприяючи, з одного боку, усуненню завданої потерпілому емоційної, матеріальної та фізичної шкоди, і, з другого боку, соціальній реінтеграції правопорушника, свідомому прийняттю ним відповідальності за скоєне.

Найкоротший, хоча і не легкий, шлях, яким можна вирішити цю задачу, - спонукати правопорушника не просто формально визнати свою вину і відшкодувати збитки, а сприяти тому, щоб він до суду і поза його межами, без участі офіційних представників правосуддя за допомогою сторонньої уповноваженої особи-медіатора (посередника), що має відповідну фахову підготовку - зустрівся віч-на-віч з потерпілим, зумів терпляче вислухати всі претензії і болючі питання, не тільки матеріального, але й морального характеру, що постали перед потерпілим у зв'язку зі скоєним злочином. Щоб правопорушник, незалежно від вироку або іншого рішення суду, добровільно сприйняв на себе весь тягар відповідальності за наслідки скоєного злочину або суспільно небезпечного діяння і так само добровільно взявся їх залагодити. За існуючою практикою участь у процедурі примирення і залагодженні конфлікту можуть приймати близькі родичі та інші люди з близького оточення правопорушника.

Наріжним каменем відновного правосуддя є процедура медіації. За визначенням Рекомендацій РЄ вона являє собою процес, у якому беруть участь сторони конфлікту, проводячи бесіди у присутності нейтральної та неупередженої особи - медіатора. Метою цих бесід є договір, на який погодилися б обидві сторони. Програми примирення жертви і правопорушника з'явилися у кінці 70-х років минулого століття у США та на початку 80-х рр. у Європі. Рада Європейського Союзу 15 березня 2001 р. прийняла Основоположне рішення "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві", відповідно до якого всі країни Європейського Союзу зобов'язані прийняти закони, які забезпечували б проведення посередництва у кримінальних справах. Вітчизняні дослідники закордонного досвіду відмічають наявність різних моделей функціонування відновного правосуддя у Світі. Найбільш прийнятною для України вважається "європейська модель", яка діє як складова кримінального процесу на певній його стадії. Вона характерна для багатьох країн Європи (зокрема, Австрії, Бельгії, Німеччини, Польщі), де ці процедури закріплено законодавчо.

Міністр юстиції Фінляндії у своїй доповіді "Соціальні аспекти юстиції" на 26 Конференції Європейських Міністрів, що проходила у квітні 2005 року, відмічав повсюдну схвальну реакцію на відновне правосуддя у державах-учасницях Ради Європи, де воно запроваджувалося як додатковий елемент до традиційних заходів, який часто може вносити позитивні аспекти у справу профілактики злочинності, підтримки жертв злочину і стимуляції ресоціалізації злочинців.

Як одну з основних знахідок відновного правосуддя доповідач вважає розуміння того, що процес є більш важливим, ніж безпосередній результат. Головне, щоб до сторін ставилися чесно і справедливо, приділялася увага їх конкретним потребам. Якщо сторони відчувають, що ці умови дотримуються, вони більш охоче беруть на себе зобов'язання дотримуватися результату, який є продуктом спільних зусиль. Дотриманню зобов'язань і бажанню вчитися також може сприяти те, що усі сторони мають можливість брати участь у прийнятті рішень і разом нести відповідальність за забезпечення успіху спільної справи. При цьому значна увага має приділятися навчанню слідчих, прокурорів і суддів з питань відновного правосуддя.

Нині чинне кримінальне законодавство України (статті 46 Кримінального кодексу і 27 Кримінально-процесуального кодексу) надає суду можливість звільнити від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з потерпілим особу, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, а також у злочинах приватного обвинувачення. Однак, зі вступом прокурора у справу можливість її закриття за примиренням сторін відпадає. Отже, навіть не в усіх справах, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, останній є господарем становища у кримінальному процесі. Годі вже й казати про інші справи, участь в яких прокурора є обов'язковою (стаття 264 КПК). Це може стати однією з перешкод на шляху втілення відновного правосуддя. Інша проблема вбачається у тому, що чинне кримінальне законодавство, хоча і встановлює порядок закриття судом кримінальної справи у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, однак не створює жодних умов для досягнення такого примирення.

Існуючий досвід країн, де відновне правосуддя запроваджено законодавчо, свідчить про необхідність, за клопотанням зацікавлених осіб, тимчасово зупиняти перебіг процесуальних строків на певний час для проведення процедури медіації. В Україні також напрацьовується певний досвід окремими вітчизняними судами (Дарницького м. Києва, Дергачівського Харківської області, Красногвардійського Автономної Республіки Крим тощо), які намагаються впроваджувати елементи відновного правосуддя у рамках чинного процесуального законодавства.

Наразі очевидно, що для запровадження відновного правосуддя необхідно законодавчо вирішити низку кардинальних питань. Зокрема: визначити умови, що сприятимуть здійсненню процедури примирення; ввести у кримінальний процес поняття медіатора (посередника) і визначити умови їхнього допуску до процедури примирення; визначити стадії кримінального процесу і порядок ініціювання процедури примирення, коло посадових осіб що наділятимуться повноваження передавати матеріали справи на медіацію; окреслити обсяг такої інформації; законодавчо визначити оформлення результатів процедури примирення та її правові наслідки, в залежності від виду злочину і особи правопорушника тощо.

Що стосується прокурора, то, з огляду на положення частини четвертої статті 27 КПК, саме його участь у справі є перепоною на шляху запровадження відновних процедур. Між тим, виходячи із загальної процесуальної ролі прокурора на досудовому слідстві, саме на прокурора має бути покладено нагляд за додержанням вимог закону при вирішенні зазначених питань від моменту надходження заяви, повідомлення про злочин або суспільно-небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом України, до направлення матеріалів справи до суду. Саме з прокурором, на нашу думку мають узгоджуватися питання, що стосуються передачі у розпорядження організації (особи), які приймають на себе проведення процедури примирення, інформації про скоєне діяння, про особу, що її вчинила і потерпілого а також вирішення питань про подальший рух кримінальної справи у разі досягнення відповідної угоди між сторонами.

Як свідчить досвід обговорення зі слухачами Інституту підвищення кваліфікації кадрів Академії прокуратури України питань, пов'язаних з перспективами законодавчого запровадження відновного правосуддя у вітчизняний кримінальний процес, свідчить, що прокурорські працівники не повною мірою обізнані з принципами відновного правосуддя. Нерідко воно сприймається як звільнення правопорушників від відповідальності, що не відповідає дійсним його задачам.

Необхідна ретельна робота по вивченню наявного закордонного і вітчизняного досвіду запровадження відновних процедур у кримінальне судочинство і роз'ясненню цілей і можливостей, суспільної значущості впровадження відновного правосуддя. Для її успішного проведення слід розробити і наполегливо втілювати у життя окремих скоординованих програм усіх зацікавлених відомств і організацій.